Якось так вийшло, що більшість музичних стилів, що з'явилися впродовж минулого двадцятого століття, були певною мірою породженнями сповна конкретних технічних досягнень. Електрогітара поза сумнівом є одним з них. Якщо бути точним, то йдеться про досягнення в трьох напрямах: посилення звуку, його обробка, а також звуковий синтез. Почати слід з того, що є маса музичних напрямів, без цього інструменту навіть не неможливих, а просто неіснуючих. У деяких напрямах і стилях електрогітара відіграє надважливу роль — йдеться про рок-н-рол і його похідні, такі як Heavy, а також doom/death і Black Metal (найтемніші і назлісніші музичні стилі). Без електрогітар все вищеперелічене неможливе.

Електрогітару використовують і у ряді інших музичних стилів — різною мірою. Крім того, то музичний напрям, де електрогітара почала, так би мовити, знаходити себе, сповна може обійтися і без електрогітари. Йдеться про блюз. А було все так... Багаточисленні американські джазові і блюзові бенди 1920-х і 1930-х років використовували акустичну гітару, проте її майже не було чути, тому вона займала посаду виключно ритм-інструменту. Та і там її чутно було ледь-ледь, не дивлячись на те, що з кінця XIX століття було зроблено чимало зусиль для підвищення гучності цього інструменту, зокрема — зміни форми коробки резонатора і винахід сталевих струн. Так або інакше, ще досить часто віддавали перевагу банджо — за яскравіший звук.

Перші відомі експерименти з підсиленням гітарного звуку за допомогою електрики, відносяться до 1923 року — коли інженер і винахідник Ллойд Лор (Lloyd Loar) винайшов електростатичний звукознімач, що фіксував коливання коробки резонатора струнних інструментів. На ринку, проте, його винахід зазнав краху. У 1931 році Жорж Бошам (George Beauchamp) і Адольф Рікенбакер (Adolph Rickenbacker) придумали електромагнітний звукознімач, в якому електричний імпульс пробігав по обмотці магніту, створюючи електромагнітне поле, в якому підсилювався сигнал від вібруючої струни. Врешті-решт, з ним впоралися за допомогою подвійної зустрічної обмотки, яка гасила "зайвий" сигнал. Проте спочатку музиканти і інженери намагалися вирішити цю проблему інакше: у коробку резонатора набивалися всякі ганчірки і обривки газет, щоб позбавитися від зайвих коливань — а отже, і від наведень. Ну а найбільш радикальний варіант запропонував гітарист і інженер Лес Пол (Les Paul) — він просто зробив деку для гітари монолітною. На відміну від сковорідки, дека Les Paul була виконана з дерева, з сосни, якщо бути точнішим. І називалася вона — "Брусок" (The Log). Для звукознімача Лес Пол використовував запчастини від телефону і, що найцікавіше, дійсно звичайний дерев'яний брусок як корпус. У зв'язку з тим, що звук підсилювався за допомогою електроніки, в акустичному резонаторі потреба відпала. Коли ж він вперше з'явився на публіці, на його інструмент дивилися, як на чорт зна-що. У результаті, щоб заспокоїти публіку, Лес Пол приладнав до бруска — лише для вигляду — корпус іспанської гітари. І після цього його приймали на ура. З цілісним або майже цілісним шматком почали експериментувати і інші інженери. У 1940-х роках цим займалися містер Пол Бігсбі (Paul Bigsby) і містер Лео Фендер (Leo Fender). Знайомі імена, чи не так? До 1950 року компанія, заснована Фендером, вже щосили штампувала копії гітари під назвою Esquire (сквайр, або зброєносець), потім був Broadcaster, за ним — Telecaster, а в 1954 році світ побачив перший Stratocaster. З тих пір ця модель гітар особливих змін не зазнала. Треба сказати, що в цей час музикантів рідко задовільняла доля окремої частини нескінченного поп-конвеєра: більше було таких, що бажали знайти щось своє. Це відбивалося і на інструментах, гітарах зокрема. Шукали і своє звучання, а багато, особливо виконавці поп-музики, прагнули зовнішність і своїх інструментів зробити неповторною. Від форми корпусу звучання електрогітари особливо не залежить, тому дизайнери аж зі шкури пнулись. В гітариста ABBA інструмент формою нагадував зірку. Гітарист Scorpions багато років грає на гітарі у вигляді ластів'ячого хвоста. Взагалі гітарам подібних "екстремальних" форм віддавали перевагу виконавці глем-року.

Що ж до фірм-виробників — те на теренах збочених екстремальних контурів інструментів понад усе прославилися, мабуть, компанія Gibson і B.C. Rich. Той самий "ластів'ячин хвіст", який іменується Flying V або V Factor був придуманий дизайнерами Gibson.

Траплялося, що дизайнерам гітарної промисловості так хотілося випендритись, що відчуття міри і смаку просто зникало. Скажімо, в одному музичному салоні багато років на стіні висіла гітара, дека якої була виконана у вигляді дракона, що скрутився у вісімку. Різьбяр по дереву був майстерний, але цю електрогітару серйозні музиканти купувати не стануть ні за що. По-перше, такого зазубрено-лускатого монстра незручно тримати в руках, а по-друге, навіть здалека здається, що ця гітара тримається на чесному слові: чхнеш — розсиплеться. Прикраса на стіну, не більше. Будь-який прихильник акустичних інструментів заявить вам, що електрогітара — це і не електрогітара зовсім, а лише зовні віддалено нагадує її і є абсолютно іншим інструментом, що за інерцією зберіг стару назву. У тому, що це інший інструмент, вони таки матимуть рацію. Що ж до інерції — то щось дуже довго вона зберігається: вже більше 70 років. Більше того, на буклетах виробників словом guitar часто позначається саме електрогітара, а акустичну гітару доводиться позначати окремо.